КРИК ДУШІ! На які зміни ми очікуємо, якщо Медведчук щодня літає в Кремль. Знаю, вороги не такі страшні, як «любі друзі» і куми..

Главная

Андрій Боєчко

Не знаю, як ви, але я не вірю, що щось в Україні зміниться найближчим часом.

На які зміни ми очікуємо, якщо кум путіна Медведчук щодня літає в Кремль на доповіді, не зважаючи на те, що у нас немає прямого повітряного сполучення з росією.

Як і всі минулі п`ять років, ми далі спостерігатимемо, як депутат Барна витягує когось з трибуни парламенту за яйця або йде на таран трамвая в центрі міста, як ригівський песик Гончаренко губошльопить з екранів про здобутки влади і одягає тєльнік, щоб написати чергового листа в Мордор, організовуючи посміховисько не лише з депутатів, але й з всієї країни.

Як і всі ці п`ять років, ми й далі спостерігатимемо , як рейдер і звичайний гопник Пашинський керує украінською національною безпекою, а дрібний злодій і розкрадач дитячий каруселей Геращенко розповідатиме про найефективнішу в світі реформу поліції і вилизуватиме чергову тарілку помиів.

Щодня ми слухатимемо з усіх каналів телебачення, як «зграя Януковича» Шуфрич, Вілкул і Бойко поливають Майдан брудом, а їм ніхто не відповідає «взаємністю», бо гроші не пахнуть.

Я боюся навіть уявити, скільки хабарників, злодіів і вбивць заарештує Луценко, щоб потім за три копійки навару їх відпустили судді.

Я не знаю скільки ще кредитів ми візьмемо в МВФ, щоб роздати премії і зарплати керівникам Нафтогазу, Укрзалізниці і Укрпошти, і хто ці кредити віддаватиме.

Коли проходить черговий аукціон з розпродажу державного майна, я знаю, що його за безцінь «виграють» Новинський, Ахметов чи Фірташ.

Я не чую від Президетта, прем’єра і голови ВР куди ми йдемо і до чого прагнемо, як повертатимемо Крим і Донбас, як підніматимемо економіку і долатимемо соціальне зубожіння нації.

Коли я чую вираз «я і моя команда», бачу обличчя Розенблата, Гончаренка, Барни, Герасимова, Ірини Луценко і Ірини Геращенко, то дивуюся, — оце і є твоя команда?

Коли слухаю про реформи в армії, мені хочеться радіти і аплодувати, але чому досі 128 гірсько-піхотна Карпатська бригада не носить ім‘я Степана Бандери, а червоно-чорний прапор не є прапором нашого народного війська.

П`ять років тому на Майдані в цей день ще не було жодного партійного прапора, і всі ми були однією нацією, яка прагнула змін. Я не знаю хто першим приніс до нас ті прапори і почав перетворювати революцію Гідності в зміну масок і облич у владі.

Я пам‘ятаю, як в лютому 14-го ми вибирали на Майдані перших народних міністрів, і вірили, що так буде завжди, що нарешті ми самі почнемо вибирати собі керманичів. І не розумію, як потім, на виборах, нам задурили голову, і запхали в списки народних обранців одних ригів і бариг, а ми за них проголосували.

Я не розумію, чому серед трьохсот тисяч учасників війни не можна було знайти людину, яка стане міністром, натомість міністром призначають секретарку президента, яка, очевидно, нічого товстішого за його йух, у руках не тримала.

Чому міністр соцполітики, який радить пенсіонерам менше істи, іде на лікування до Ізраїлю, в той час, як медициною в Україні займається «найкращий спеціаліст» зі Сполучених Штатів.

Мені дивно, що серед кандидатів у президенти ми знову бачимо обличчя тих, хто розграбував і знищив країну, яка після розвалу совка мала п’яту за потужністю економіку в Європі!

Цей текст можна було б писати до вечора, наживаючи собі нових ворогів.. Але я знаю, що вороги не такі страшні, як «любі друзі» і куми..

Джерело

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *